До 160-річчя від дня народження та 100-річчя з дня смерті Івана Франка

Поет національної свідомості

1. Біографія 

        Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, учений, активний громадський діяч, філософ, один з будівничих нової української нації.
        Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких.
        Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.
        В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. В перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку.
        У 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). У 1890 р. за підтримки М.Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії.
        Помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.

Творчий та науковий спадок 

        Поезія. Франко вперше виступив як поет у 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок. З під його пера вийшло 9 поетичних збірок: "Баляди і розкази" (1876), "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій Ізмарагд" (1897), "Із днів журби" (1900), "Semper tiro" (1906), "Давнє й нове" (1911), "Із літ моєї молодості" (1914). Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові. Багато автобіографічного вклав Франко в цю поему.
        Прозова творчість. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882). Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.
        Драматургія. Франко був майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п’єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п’єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вий.1920).
        Перекладацький доробок. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя. Спектр його перекладів надзвичайно широкий, охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою.
        Наукова і видавнича діяльність. Франко автор наукових праць з історії та теорії літератури («Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890-го року», 1910), літературної критики («Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія», 1895), фольклористики, етнології, мовознавства («Літературна мова і діалекти», 1907). Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць. Особливе місце в біографії вченого займає діяльність як фольклориста і етнографа. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття.